Теоретико-методологічні засади Інформаційного Суспільства

Навряд чи хтось буде заперечувати, що сьогодні людство стоїть на порозі глобальних змін: на рівні індивіда, людських спільнот, організацій, суспільств, міжнародного співтовариства в цілому. Цей процес проявляється у всіх сферах людської життєдіяльності, відносинах між людьми, між ними та природою. Людство об’єктивно опинилося в глобальній кризі, оптимальним виходом із якої присвячуються сьогодні багато наукових досліджень, розробок, проектів, одним з яких являється теорія інформаційної суспільства, якій присвячено дану брошуру.

Феномен цієї загально-соціологічної теорії достатньо парадоксальний, і полягає він в тім, що технологічний прогрес, який, багато в чому, призвів до порушення природного балансу на нашій планеті, одночасно, породив таке явище як інформаційно-комунікаційні технології. Однак вони так надалі й залишалися би тільки на рівні технічних засобів подальшого технократичного вдосконалення, як би не отримали соціального статусу – тобто людського виміру, через людину і для людини.

В той же час, поступово зростає й обґрунтовується розуміння Всесвіту як інформаційної системи, що насичена різнонаправленими та різноманітними за змістом потоками символів, повідомлень та іншими інформаційними складовими. Такого ж самого характеру набуває і світ людей, і світ природи, що відкриває можливості для гармонійного співіснування, взаємодії та взаєморозвитку людини та оточуючого її середовища. А з розвитком глобальних комунікацій (наприклад, Інтернету) цей конструктивний діалог стає більш стрімким, насиченим та змістовним.

Ці процеси знайшли своє відображення у досить плідних та цікавих наукових розробках сучасних мислителів, яких сьогодні ми з впевненістю можемо назвати творцями Теорії Інформаційного Суспільства, як найбільш адекватної відповіді на виклики сучасності, і розгляду якої присвячено дане видання.

І. ІСТОРІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

З позицій сьогодення ми вже можемо говорити про процес становлення нової цивілізації. І цей процес, зрозуміло, вже має свою історію. Розглядаючи це питання ми зосередимося на тих підходах, критеріях, умовах, що визначають суспільство як інформаційне та його відмінність від інших типів та моделей суспільств.

1. Віхи становлення інформаційної цивілізації

Інформаційне суспільство відрізняється від суспільства, у якому домінують традиційна промисловість і сфера послуг тим, що інформація, знання, інформаційні послуги, і всі галузі, пов’язані з їхнім виробництвом (телекомунікаційна, комп’ютерна, телевізійна та ін.) ростуть більш швидкими темпами, а також є джерелом нових робочих місць і стають домінуючими в економічному розвитку[1].

Слід також зразу відмітити, що соціум, який називають постіндустріальним (чи інформаційним) складається, як показали засновники відповідної концепції, там і тоді, де і коли прогрес суспільства перестає бути пов’язаним з епізодичними досягненнями експериментальної науки і базується на розвитку теоретичного знання[2]. В свою чергу, умовою вступу суспільства до інформаційної ери виступає також загальний закон експонентного росту обсягу знань. За підрахунками науковців, з початку нашої ери для подвоєння знань треба було 1750 років, друге подвоєння відбулося в 1900 році, а третє - до 1950 року, тобто вже за 50 років, при зростанні обсягу інформації за ці піввіку в 8-10 разів[3]. Причому ця тенденція усе більш підсилюється, тому що обсяг знань у світі до кінця ХХ століття зріс вже вдвічі, а обсяг інформації, таким чином, збільшився більш, ніж у 30 разів.

З іншої сторони, і на цьому наголошувалося з початком розвитку нової теорії, одним із головних критеріїв переходу суспільства до постіндустріальної, і далі – до інформаційної стадії розвитку може служити відсоток населення, зайнятого в сфері послуг:

· якщо в суспільстві більш 50 % населення зайнято в сфері послуг, наступила постіндустріальна фаза його розвитку;

· якщо в суспільстві більш 50% населення зайнято в сфері інформаційно-інтелектуальних послуг, суспільство стало інформаційним.

У ряді публікацій відзначається, що за даним критерієм США вступили в постіндустріальний період свого розвитку в 1956 році (штат Каліфорнія переборов цей рубіж ще в 1910 році), а інформаційним суспільством США стали в 1974 році.

На початку останньої декади минулого десятиліття російський філософ А.І.Ракітов[4], аналізуючи зростання ролі та якості інформації у сучасному суспільстві, виділив наступні необхідні елементи інформаційного соціуму:

Ø будь-який індивід, група осіб, підприємство чи організація у будь-якій точці країни й у будь-який час можуть одержати за відповідну плату чи безкоштовно на основі автоматизованого доступу і систем зв’язку будь-яку інформацію і знання, що необхідні для їхньої життєдіяльності і рішення особистих і соціально значимих задач;

Ø у суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду, групі чи організації сучасна інформаційна технологія;

Ø маються розвинуті інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів в обсязі, необхідному для підтримки науково-технологічного і соціально-історичного прогресу, що постійно прискорюється;

Ø відбувається процес прискореної автоматизації і роботизації всіх сфер і галузей виробництва та управління;

Ø відбуваються радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких виявляється розширення сфери інформаційної діяльності і послуг.

Таким чином, саме сфера послуг та доступ до інформації виступають ключовими аспектами становлення нового суспільства, а з іншого боку, їхній власний розвиток і став основою для оформлення нової теорії соціального прогресу.

2. Концептуалізація нових поглядів

Загальна теорія інформаційного суспільства сприймається сьогодні вже не стільки одним із плинів у соціологічній теорії, скільки широко визнаною методологічною підставою більшості суспільствознавчих досліджень, що ведуться в західних країнах. Унікальність цієї концепції полягає насамперед у тім, що вона надає в розпорядження дослідника деякий загальний інструмент соціального пошуку, не задаючи твердих рамок, що були присутні у інших доктринах. Ця теорія є “відносно схематичним, але в той же час дуже реалістичним начерком картини історичного шляху, пройденого людством, так і ескізом контурів майбутнього соціального стану, перехід до якого здійснюється в даний час”[5].

Процес становлення нової соціальної теорії можна досить умовно поділити на два етапи – концепція постіндустріалізму і саме інформаціоналізму. Вважається, що сам термін “постіндустріальне суспільство” зі змістом, що близький до сучасного, введений у науковий обіг у 1958 році американським соціологом Д. Рісменом[6]. Він ужив це поняття в назві своєї статті, що забезпечило їй широкий розголос, виявивши тим самим розуміння внутрішнього змісту теорії постіндустріального суспільства.

Проблемами постіндустріального суспільства тісно займався американський соціолог Деніел Белл[7], який узагальнюючи це поняття, звів його до наступних ключових моментів:

Ø економічна ділянка: перехід від товаровиробляючої до обслуговуючої економіки;

Ø поділ населення за родом занять: перевага професійно-технічного класу;

Ø осьовий принцип: провідна суспільна роль теоретичного знання як джерела нововведень і політичних формулювань;

Ø орієнтація на майбутнє: контроль технології і технологічної оцінки;

Ø ухвалення рішень: створення нової “інтелектуальної технології”.

Це визначення суспільства нового типу дало поштовх науковій громадськості з розвитком новітніх інформаційних і комунікаційних технологій більш ретельно розглядати саме інформаційні чинники становлення майбутнього. Це усвідомив і сам Белл, який дещо пізніше почав активно використовувати термін “інформаційне суспільство”. Саме Деніел Белл сьогодні вважається одним з основоположників концепції “інформаційного суспільства”, одним з перших виділивши його характерні ознаки. Його визначення даного поняття цікаво історичністю свого підходу, за яким він визначає сутність нового суспільства через зміни, що відбуваються в суспільстві сьогодення, тим самим виділяючи і підкреслюючи саме ті ознаки, що будуть відрізняти “післяреволюційне” суспільство від нинішнього[8].

Авторство терміна “інформаційне суспільство” сьогодні достатньо спірне, але майже усі дослідники згодні з тим, що воно народилося в межах Японії як головний конструкт локального технологічного розвитку, що було підтверджено докладом професора Токійського технологічного інституту Ю. Ханші та рядом наукових докладів і звітів японському уряду, де були змальовані контури інформаційного суспільства[9]. Інші дослідники датують появу терміну дещо раніше, акцентуючи увагу на тому, що фактично одночасно було введено в науковий оборот термін “інформаційне суспільство” на початку 60-х років Ф. Махлупом[10] у США і Т.Умесао в Японії, поклавши тим самим початок теорії за цією назвою. Концепція “інформаційного суспільства” розкрила принципово важливу рису постіндустріального суспільства і збагатила його розуміння, відкрила властивості інформації та її зростаючу роль у житті суспільства. Проте вона ще не могла претендувати на всеохоплюючу характеристику нового соціуму. Тому, багато хто з дослідників вважає її лише достатньо важливою складовою теорії постіндустріалізму[11].

Але так чи інакше, сьогодні “інформаційне суспільство” - соціологічна і футурологічна концепція, що вважає головним фактором суспільного розвитку виробництво і використання науково-технічної й іншої інформації[12].

Теорія інформаційного суспільства як парадигма суспільного розвитку певним чином поєднала у собі всі найкращі здобутки людства, дала поштовх позитивних зрушень у всіх інших нетехнічних сферах людської життєдіяльності і задоволення потреб, ставши основою розвитку людських потенціалів, якнайширшої реалізації громадянських прав і свобод особи, поставивши пов’язані з цим відносини на якісно новий рівень існування.

ІІ. ЗМІСТ ОСНОВНИХ СКЛАДОВИХ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДОБИ: СОЦІАЛЬНА СФЕРА, ПОЛІТИКА, ЕКОНОМІКА

Виходячи з окреслених вище передумов та загальних відомостей щодо становлення нової цивілізації та її теорії, маємо перейти до розгляду конкретних складових цього процесу, а саме поняття інформаційного суспільства як загальносуспільного феномену, інформаційної демократії як його політичної складової та інформаціональної економіки як його матеріальної основи.

1. Інформаційний соціум та його структура

Зрозуміло, що новий тип соціуму, що формується має багато відмінностей від попередніх форм соціальної організації.

Інформаційне суспільство виражає ідею нової фази в історичному розвиткові передових країн. Тобто, не прихід “постіндустріального” суспільства, а створення нового соціального зразка, що є результатом “другої індустріальної революції”, яка в основному ґрунтується на мікроелектронній технології. Зростаюча кількість людей з необхідністю втягується в безпрецедентне розмаїття інформаційно орієнтованих типів робіт. Наукові й технічні працівники збирають і продукують інформацію, менеджери й фахівці опрацьовують її, викладачі й працівники комунікаційної сфери поширюють її. Цей процес “інформатизації” не залишає недоторканою жодну сферу соціальної активності: од повсякденного життя до міжнародних відносин та від сфер дозвілля до виробничих відносин[13].

Але так чи інакше, поштовх йде саме від розвитку техніки, насамперед, інформаційно-телекомунікаційної, до якої відносяться комп’ютери, мережі та т.ін. Технологічний прогрес стає основою нового суспільства і це явно видно на прикладі розвинутих країн, що дозволяє провідним вченим акцентувати увагу на тому, що суспільство в нову епоху “стає електронним”[14]. Набагато раніше З. Бжезинський визначив це суспільство як те, “що формується у всіх відношеннях під впливом сучасної техніки та електроніки”, і де, в той же час, “де індустріальні процеси вже не є вирішальним фактором соціальних змін і еволюції образу життя, соціального устрою та моральних цінностей”[15]. Тобто в новому суспільстві гармонійно поєднуються технічна та соціальна сфера, не домінуючи одна над іншою, а взаємодіючи задля подальшого суспільного прогресу.

Інший мислитель, Елвін Тоффлер, який теж є одним з головних ідеологів інформаційного суспільства, не дає однозначного визначення новій цивілізації, але через всі свої твори проводить думку про її принципово новий характер, що представляє собою новий кодекс поводження і виводить людство за межі концентрації сили, коштів і влади[16].

Інші дослідники пов’язують нове суспільство з розвитком комунікаційних мереж та й інтерпретують його в цьому контексті. З’являються концепції суспільства мережевого інтелекту (Тапскотт), підкреслюється мережевий характер майбутніх соціальних структур (Кастельс) та ін. Суспільство в даних концепціях виступає як стійка мережа, павутина (схожа на Інтернет з технологічної точки зору) інформаційних зв’язків та взаємодій, причому такої структури набувають всі рівні соціальної організації. Провідний соціолог Мануель Кастельс відмічає, що відтепер “глобальні мережі інструментального обміну селективно підключають або відключають індивідів, групи, райони і навіть країни відповідно до їхньої значущості для виконання цілей, що обробляються в мережі, у безперервному потоці стратегічних рішень”[17]. Через це становлення суспільства такого типу набуває глобального характеру, торкаючись усіх без винятку країн і соціумів. Але положення і статус цих акторів вже буде залежати від них самих, від їхньої політики та потенціалу, а також ступеня включеності в ці процеси.

2. Інформаційна демократія

З огляду на це необхідно звернутися до політичної сфери, бо саме в цих специфічних відносинах лежить основа поступу у майбутнє. Адже, так чи інакше, відсутність політичної стратегії переходу до інформаційного суспільства та нормативного забезпечення цього процесу в системі права та світогляду громадян, навряд чи дасть змогу говорити про ефективні і безболісні тактики щодо цього, і тим більше про вступ у інформаційну еру на рівних з іншими.

Відразу ж зауважимо, поняття інформаційної демократії дуже широке і не зводиться тільки до перелічення інформаційно-комунікаційних засобів реалізації демократичних цінностей. Ми може певним чином розділити ці поняття за їхнім змістом: інформаційна демократія як синтетична, загальна теорія найкращого стосується, перш за все, ментальних особливостей, зрушень на рівні свідомості, інтелектуальних ресурсів як мети і засобу одночасно, а усі інші категорії – електронна демократія (e-democracy), електронний уряд (e-government) та ін. – наголошують на інструментальному характері демократії цього типу. Але всі вони входять до більш широко поняття демократії інформаційної.

Інструментальний аспект нових категорій також дуже важливий та позитивний для загального розуміння феномена інформаційної демократії. Ці поняття в найбільш загальному плані, і це зрозуміло, пов’язуються із заходами щодо “розширення політичної участі громадян, щоб з’єднати їх один з одним та з їхніми представниками в уряді саме через нові інформаційні та комунікаційні технології”[18].

Соціального змісту набуває теорія теледемократії, в широкому трактуванні, через її наступні функціонально-правові складові, що означають:

ü боротьбу з небезпекою посилення тенденцій до поляризації і фрагментації суспільства, до використання можливостей контролювати громадян;

ü боротьбу з новою дискримінацією, заснованою на обмеженні доступу до комп’ютерних мереж, та пов’язаними з цим обмеженнями волі, політичних і соціальних можливостей громадян;

ü свобода слова і зборів у віртуальному просторі (наприклад, в Інтернет);

ü можливість брати участь в економічному житті з використанням комп’ютерних мереж як засобу виробництва;

ü право на приватність: інформація не повинна циркулювати без дозволу й існує право на заборону доступу до інформації;

ü право споживачів на захист від неправдивої інформації[19].

Тобто головною цінністю демократії такого типу є інформація, а критерієм демократичності виступає, відповідно, доступ – до інформаційних баз даних, вільної, правдивої, неупередженої та об’єктивної інформації. Гарантом цього виступає система права, заснована на інформаційних чинниках, яка набуває в інформаційну епоху нових рис. Реалізація цього права надає людині інформаційного суспільства нового статусу та можливостей, апріорі рівних для всіх.

Цікаве і достатньо широке визначення електронної демократії дав канадський дослідник Стівен Кліфт: “E-демократія являє собою використання інформації і технологій зв’язку і стратегій демократичними акторами (державними інституціями, парламентарями, медіа, політичними організаціями, громадянами/виборцями) у межах політичного й управлінського процесів локальних суспільств, країни в цілому і на міжнародній арені. Багато в чому, е-демократія припускає, що ширшою та більш активною участь громадянина стала можливою завдяки Інтернет, мобільному зв’язку, та іншим технологіям представницької демократії сьогодні, а також через більш партисипаторні чи прямі форми участі громадянина в розв’язанні суспільних проблем”[20]. У цьому аспекті вже наголошується на тактичних, технологічних моментах теорії інформаційної демократії, і засоби політичної комунікації набувають того яскравого інструментального характеру, що ми згадували, як засоби реалізації людських потенціалів та їхніх спільнот.

Таким чином, інформаційна демократія виступає як багатовимірна, багатоаспектна теоретична модель, що визначається ментальними та технологічними зрушеннями сучасності, глобальними процесами вдосконалення процесів виробництва, обробки, систематизації та використання інформації та її масивів, формуванням глобальної інформаційно-комунікаційної інфраструктури світу, нової держави і людського буття. Народжувана технологічним прогресом та сповнена глибоким соціальним змістом, категорія “інформаційна демократія” являє собою ефективне й оптимальне втілення новітніх інформаційних та комунікаційних засобів у політичну сферу, засноване на демократичних ідеалах, цінностях і нормах як найбільш прогресивних соціальних досягнень людства.

3. Інформаціональна економіка

Зрозуміло, що для забезпечення всіх зазначених процесів та трансформацій, необхідна якась матеріальна основа. Цією основою в новому суспільстві виступає так називана інформаційна економіка.

Інформаційна сфера поступово стає фундаментальним базисом усіх видів економічної діяльності – від фінансово-кредитних операцій до промислового і сільськогосподарського виробництва, бо вона виконує найважливішу функцію – інформаційне забезпечення господарської діяльності та керівництво нею. Отже, вирішальним чинником, що забезпечує реальне буття та життєдіяльність сучасного розвиненого суспільства, виступає інформація. Зрозуміло, що сучасне матеріальне виробництво набуває розвитку в принципово нових умовах, серед яких, по-перше, наростаюче вичерпування природних ресурсів, і особливо тих, що не поновлюються. По-друге, екологічна катастрофа, що насувається. По-третє, демографічний дисбаланс. Вчетверте - зростаюча нерівномірність і розрив в економічному, індустріальному, інформаційному розвитку різних країн світу. Нарешті, вп’яте, прискорений розвиток високих наукових технологій та інформаційних процесів необхідними темпами відбувається лише в декількох розвинутих країнах світу.

Подібні кардинальні зміни дозволяють говорити про становлення в світі “нової економіки”. Чіткого визначення останньої ще не вироблено, але більшість дослідників сходяться у тому, що ядром та рушійною силою “нової економіки” являються саме інформаційні технології[21]. Сьогодні вона отримує назву інформаціональної, поняття якої ввів М. Кастельс, який наголосив на тому, що “специфічним для інформаціонального способу розвитку є вплив знання на саме знання як головне джерело продуктивності”, яке “заключається у технології генерування знань, обробці інформації та символічній комунікації”[22]. Це означає, що економіка в нових умовах не тільки зосереджується на виробництві та поширенні інформації, а й знаходиться сама під впливом цих технологій. Підприємства в нову добу спеціалізуються та диференціюються – кожна економічна структура займається тим, що вона робить краще інших, де вона ефективніша за інших. В той же час, виходячи з залежності підприємств від технологій, матеріалів, продуктів інших структур та необхідності оперативно реагувати на виклики ринку, ці підприємства включаються у глобальну інформаційну інфраструктуру, де репрезентують інформацію про себе та отримають відповідну інформацію стосовно інших. Зрозуміло, що в цьому процесі на перший план виходять вже технології телекомунікацій, що забезпечують оперативний зв’язок між горизонтальними та вертикальними структурами нової економіки.

Сучасні підприємства просто не можуть ефективно та рентабельно працювати без застосування нових технологій в своїй діяльності. А це, в свою чергу, потребує відповідних знань від працівників цього підприємства, для яких головним принципом професійного росту та адекватного використання свої інтелектуальних ресурсів відтепер стає принцип – “освіта протягом всього життя”. З іншої сторони, нові технології не тільки потребують від людини певних навичок і знань, та постійного їхнього оновлення, але й вони відкривають “нові можливості в плані якості професійного життя”[23] цих людей, тобто створюють найсприятливіші умови для оптимального, з огляду суті та часу, процеси оновлення професійних знань. Людина стає дійсним суб’єктом економіки нового типу, та відтепер все залежить тільки від неї – від тих пріоритетів, цілей та цінностей, що вона ставить перед собою. Ця нова економіка зростає на людських професійних якостях та опосередковано спрямована на людське самовдосконалення, що необхідно й самій людини, й самій економіці.

ІІІ. ЛЮДИНА ТА СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В ТЕОРІЇ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Парадокс сучасності полягає в тім, що в нову добу людина, з однієї сторони, залежить від технологічного розвитку власного суспільства, а з іншої сторони, вона сама відповідає за своє майбутнє, яке творить своїм інтелектом та здатністю до самовдосконалення. Через це, повторимо, людина стає головним суб’єктом і головним об’єктом Глобального інформаційного Суспільства, його засобом і метою одночасно.

1. Індивід в світі інформації

Трансформується сучасний світ, а разом з ним трансформується й роль людини в ньому. Становлення нового суспільства таким чином “є результатом повільної еволюції, в ході якої технологічний і господарський прогрес втілюється не стільки в нарощуванні обсягу вироблених благ, скільки у зміні відношення людини до самої себе та свого місця в оточуючому світі”[24]. Така еволюція людини проходить під тиском необхідності – у знаннях, професійних навичках, саморозвитку тощо.

Це визнається на макрополітичному рівні, про що свідчить те, що дійсно “відмітною соціальною та політичною тенденцією 1990-х рр. виступає побудова соціальної дії і політики навколо первинних ідентичностей”[25]. Це складає поняття так званого інвестування в людський потенціал. Це довгострокове інвестування, пов’язане з різноманітними ризиками та непередбаченими обставинами, але, в той же час, на сьогодні – це один з найпріоритетніших напрямків фінансових вкладень в розвинутих країнах, і саме від цього напрямку потоку інвестицій очікуються найбільші дивіденди, причому як для суб’єкта-вкладника, так і для об’єкта – людини-носія передплаченої інформації. Людина з постійно зростаючим та оновленим інтелектуальним ресурсом швидше поверне вкладені в неї кошти своїм інвесторам (державі, організаціям, приватним особам тощо), причому з великими процентами, а з іншої сторони, таке ефективне користування інформаційним ресурсом забезпечить матеріальне зростання самої цієї людини.

Необхідно відзначити, що ці матеріальні, фінансові потреби людини в новому суспільстві дійсно не зникають, але хоча вони, безумовно, й “виступають необхідною умовою формування постекономічного порядку; однак достатньою умовою є зміна ціннісних орієнтирів людини, дозрівання ситуації, коли головним прагненням особистості становиться вдосконалення її внутрішнього потенціалу”[26]. Людина суспільства такого типу – це динамічна у всіх відношеннях система, носій специфічних цінностей та інформації, її володар і творець. Головною ознакою такої людини є здатність до самооновлення, самовідтворення себе у різних ситуаціях в процесі постійного зростання обсягів найрізноманітнішої інформації, її зміні, народженні та домінуванні нових ресурсів, які повинні бути відображені в ній.

Звичайно, це ідеальний робітник, який завжди включений в інформаційні потоки, та для адекватного реагування на зміни ситуації в нього постійно необхідно вкладати кошти, забезпечуючи відповідний інтелектуальний рівень. Але в той же час, віддача від такої людини дуже велика – вона є творцем, який “йде в ногу” з суспільним прогресом, залишаючи рутинну автоматичну роботу досконалим роботам та технічним системам. Така висока ефективність праці людини нового суспільства “дозволяє зекономити час, який можна використати для особистого зростання”[27], коли людина на власний розсуд і перспективу організовує свою позаробочу діяльність, що відкриває новий горизонт в людській свободі вибору.

Нарешті, слід сказати про те, що така ситуація трансформує сам процес суспільного прогресу та його фундаменту. Відтепер, у суспільстві такого типу саме ідея людини, її особистості та культури “змінює ідею класової боротьби”[28] як першоджерело розвитку, замінюючи його більш динамічним та дружелюбним до індивіда інтерфейсом саморозвитку, складаючи основи відповідного розвитку всього суспільства.

2. Сім’я в інформаційному суспільстві

Зрозуміло, що в новому суспільстві індивід не є атомізованої, ізольованою від інших особистістю. Так чи інакше, але його становлення як особистості, як і раніше, відбувається в різноманітних соціальних структурах, і перш за все, за допомогою сім’ї. Один з напрямків сучасної критики теорії інформаційного суспільства наголошує на тому, що в суспільстві такого типу сім’я будується на принципах масової культури, де заперечуються родинні зв’язки та взагалі сім’я як соціально значуща та необхідна структура. Але це не зовсім так.

Нагадаємо, що інформаційне суспільство за своєю суттю є плюралістичним, тобто багатовимірним, толерантним, різноманітним. Також це стосується і сім’ї в інформаційну добу. Сім’я залишається первинною ланкою прилучення людини до цінностей даного суспільства, до формування її задатків та фундаменту майбутнього світогляду, відношення до оточуючого середовища, інших людей і взагалі всієї соціальної структури. Але тепер сім’я не є уніфікованою та раз і назавжди напередвизначеною системою первинних соціальних відносин. Нове суспільство дає поштовх народження та підтримує сім’ю у всіх її різноманітних формах та видах.

Таке розуміння феномену сім’ї в інформаційному соціумі дало змогу одному з засновників відповідної теорії, Елвіну Тоффлеру наголосити на тому, що “нова система сім’ї утворює одне ціле, яке ґрунтується на розмаїтті форм сім’ї та розмаїтіших ролях особистості”, підкреслюючи таким чином, що немає і не може бути єдиної сімейної форми. “Поява нової системи сім’ї дасть кожному з нас можливість вільно знайти його або її власну нішу, вибрати або створити стиль чи траєкторію сім’ї, співзвучну з особистими потребами”[29].

Через це, теорія інформаційного суспільства ще раз підкреслює роль особистості в нову добу, підвищення рівня її свободи у виборі шляхів побудови власного життя, відносин з іншими та суспільством в цілому. Людина має право обирати своє майбутнє, виходячи зі свого інтелектуального потенціалу та потреб, тому таке суспільство орієнтується на якнайширше представлення варіантів людського існування та розвитку, на те, що людина не може бути поставлена в якісь рамки (будь то суспільною мораллю, чи державним законом), які обмежують її свободу та саморозвиток.

Необхідно також відмітити наступний аспект. В сім’ї, як ми вже відмічали, людина стає частиною того суспільства, в якому вона живе і саме через неї вона сприймає та легітимує ті цінності і норми, які прийняті в даному соціумі. Через це, зрозуміло, що сім’я становиться одним з головних об’єктів трансформації при переході до інформаційної доби. Вона, таким чином, потребує цілеспрямованої та виваженої політики підтримки та засвоєння цінностей інформаційної цивілізації, перш за все, з боку держави і громадських організацій.

Ось чому стає виправданою теза про те, що сім’я також виступає “своєрідним інвестиційним проектом”[30]. Раніше ми говорили про інвестування у людину, у процес оволодіння нею професійних знань та їхню підтримку на рівні, адекватному соціальному прогресу, тепер ми говоримо про інвестування первинного колективу, де формується таке відношення до особистості та її положення в світі. Сім’я набуває дуже великого значення, особливо в сучасну епоху революційних зрушень у технологіях та індивідуальній і масовій свідомості, що їх спричинив інформаційно-комунікаційний прогрес. Цій соціальній структурі відводиться дуже важлива функція забезпечення процесу переходу до інформаційної доби на рівні молодого покоління, яке завтра буде жити в цьому суспільстві та вже індивідуально та свідомо планувати своє майбутнє, з огляду на високий гуманістичний потенціал інформаційних технологій. Саме на цій ланці соціальної структури повинен сформуватися фундамент майбутньої еліти, до складу якої може увійти будь-яка людина, яка сьогодні обирає шлях вдосконалення та професіоналізму.

3. Формування нової еліти

Зрозуміло, що новітні інформаційно-комунікаційні технології зі зміною парадигми поступу майбутнього, трансформаціями свідомості та засобів виробництва, кардинально змінюють і соціальну структуру суспільства. За Е.Тоффлером, створюється нова соціальна структура, базисом якої є не відношення форм власності, а інтелектуальна кваліфікація, запрацьованість в інтелектуальну технологію. Він називає цей прошарок населення когнітаріатом і передрікає йому роль структурного детермінатора у майбутньому[31]. Існує навіть так звана концепція датакратії, згідно з якою функції соціального управління у політиці, економіці, суспільному житті повинні в майбутньому перейти до висококваліфікованих фахівців інформаційної сфери.

Поступово формується нова еліта, яка “покликана стати пануючим класом постіндустріального суспільства... її стали визначати як соціальну спільноту, що об’єднує людей, які втілюють в собі знання та інформацію про виробничі процеси та механізм суспільного прогресу в цілому”[32]. Цей прошарок “включає до себе всіх, хто привносить спеціальні знання, талант та досвід в процес групового прийняття рішень”[33]. Дійсно, таких груп в межах різних професійних орієнтацій формується досить багато, але їх об’єднує те єдине, що зветься “капітал знань”.

Сьогодні навряд чи можна заперечувати той факт, що серед цих численних соціальних груп, на протязі останніх десятиріч існуючих в суспільстві раннього постіндустріалізма, особливого значення набуває саме група, що зветься в західній суспільствознавчій теорії як knowledge-class. Перші спроби розгляду ролі даної соціальної групи відносяться до кінця 50-х років. В той час вони носили досить епізодичний характер та провадилися в першу чергу в рамках аналізу статусної стратифікації в суспільстві.

Найбільш очевидною ознакою цього knowledge-class являються високі стандарти освіти, що прийняті в даному середовищі. В більшості випадків висококваліфіковані спеціалісти знаходять собі застосування в новітніх галузях промисловості та сфери послуг. Соціальна потреба у новій сфері знань з’являється тоді, коли формується нова сфера дійсності, що актуальна з позицій існування та розвитку суспільства. Тоді з’являється соціальне замовлення на певних спеціалістів, які потім і складають нову еліту. Таке замовлення сформувалося до кінця ХХ століття по відношенню до нової сфери дійсності, що називається інформативною[34].

Важливо відмітити, що статус робітника в постіндустріальному суспільстві та його приналежність до knowledge-class визначаються не стільки власне освітнім рівнем, стільки тим, в якій мірі в той чи інший момент він перевершує аналогічний показник середнього робітника.

Таким чином, основною ознакою представників knowledge-class служить рівень освіти, який виявляється значно вищим, аніж характерний в той чи інший момент для більшості громадян, які складають сукупну робочу силу. Саме тому, межі knowledge-class навряд чи колись можуть бути розширені до масштабів суспільства в цілому[35]. Наступною важливою ознакою knowledge-class є зажадання його представників в різних структурних елементах соціальної ієрархії, а також їхня виняткова мобільність. Набуваючи нової ролі у виробничому процесі, інтелектуальні робітники вже не можуть бути керовані традиційними методами. З огляду на те, що робітники виступають в якості фактичних власників знань, ними приходиться керувати таким чином, як якщо би вони були членами добровольчих організацій.

Через це все, можна побачити, що сьогодні в розвинутих суспільствах утворився прошарок інтелектуальних робітників, які володіють невідчужуваною власністю на інформацію та знання, являються рівними партнерами власників засобів виробництва, які не експлуатуються як клас; їхня діяльність мотивована якісно новим чином, причому всі ці ознаки в певній мірі виявляються наслідуваними. Саме тому є сенс говорити не про інтелігенцію чи розмиту сукупність висококваліфікованих робітників, а про особливий клас, що займає домінуючи позиції в постіндустріальному суспільстві, про клас, інтереси якого відмінні від інтересів інших соціальних груп, але до якого в ідеалі можуть бути занесені представники інших груп, що досягли необхідного рівня кваліфікованої інформованості.

IV. ТРУДНОЩІ ТА ПОМИЛКИ НА ШЛЯХУ СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ СУСПІЛЬНОЇ ПАРАДИГМИ

Ми бачимо, що теорія інформаційного суспільства є гармонійним поєднанням тих позитивних здобутків науки і практики, що спрямовані на окрему людину, її розвиток та самовдосконалення, умови чого створюють нові інформаційно-комунікаційні технології. В той же час, очевидно, що як самі технології, так і сама теорія залишає певну сферу для зловживань та помилок, ставлять багато питань, на які ще не знайдено адекватних відповідей.

1. Загроза “цифрового розриву”

Одна з головних критик сучасного інформаційно-комунікаційного розвитку зосереджується на тому, що ми вже згадували вище як монополію на певні знання. Виникає загроза, що прошарок людей (в глобальному аспекті – держави чи групи держав), оволодівши суспільно-значущими інформаційними ресурсами віддаляється від інших людей, використовуючи дану інформацію для маніпуляції та легітимації власного курсу, ігноруючи інтереси і потреби інших людей. Спробуємо розкрити цей процес.

Слід зазначити, що одним з шляхів “визначення постіндустріального суспільства є його визначення через зміну в професійних розподілах, тобто не лише через те, де люди працюють, а й через тип праці, яку вони виконують. Професія є значною мірою найважливішим визначником класу й розшарування в суспільстві[36]. Універсальна потреба сьогодення – інформація та знання, доступ та володіння якими відбиваються у свідомості та формують її. В умовах, коли інформація та знання становляться безпосередньою виробничою силою, виникає монопольний ресурс, що характеризується абсолютно новими якостями, з якими ніколи раніше не зіштовхувалася суспільна свідомість та виробництво.

З однієї сторони, саме засвоювання людиною знань та інформації тотожньо в певній мірі виробництву нового знання; в той же час передача його іншим людям не зменшує кількості цього ресурсу; таким чином, він виявляється практично невичерпним. Його виробництво та використання змінюють характер цілей та задач, що стоять перед людиною, формують нову систему мотивів діяльності і, отже, виявляються базою для становлення в суспільстві нових соціальних груп, що мають основні ознаки класів, про що ми вже згадували раніше.

З іншої сторони, доступ до цього специфічного ресурсу обмежений, так як знання відмінні від більшості індустріальних благ своєю рідкістю і невідтворенням, а затрати, що вимагаються для їхнього створення не пропорційні отримуваним результатам. Тому цінність знання визначається законами цін монопольних благ, і його творці – окремі особи чи цілі співтовариства – опиняються у виключному положенні щодо інших. В цьому контексті особової уваги заслуговує той факт, що окремі індивіди, соціальні групи та цілі нації, що користуються сьогодні усіма перевагами технологічного процесу, розпоряджаються багатством, яке вони не присвоїли в ході експлуатації пригнічених класів, а скоріше створили самі своєю творчою діяльністю, не відняли силою, а придбали в результаті ринкового обміну. Це стає, по суті, достатньо глобальною, а для країн – загальнонаціональною проблемою, про яку останнім часом усі частіше говорять у світі.

Мова йде про “цифрову прірву” (Digital Gap, Digital Divide), що розділяє суспільство на дві частини: тих, хто має можливість (а часом, просто змушений) користатися високими технологіями (IT, Internet, телекомунікаціями та ін.), і тих, кому вони по різних причинах недоступні (у тому числі через їхнє неприйняття). Проблема полягає в тім, що швидкість такого розшарування суспільства росте вже навряд чи не експоненційно[37]. За є наслідком того, що в сучасному світі, де інформація оновлюється дуже швидко та від цього залежить вже сам процес існування людини, не всі поспівають за цим процесом, тобто людина часто достатньо об’єктивно не може використовувати свій інтелектуальний ресурс чи є обмеженою в цьому внаслідок різних причин.

З іншої сторони, є ще один нюанс, який полягає в тому, що цей процес породжує певні комплекси у самої людини, яка не може в силу цих обставин осягнути певний масив знань і тому виникають вже деякі психологічні проблеми. Разом ці феномени, тобто “зростаюча нерівність та відчуття, що ти “не на своєму місці” ведуть до розриву соціальної тканини майбутнього”[38]. Гармонізація цієї тканини вже залежить від відповідної комплексної політики: в соціальній, економічній та інших сферах і покладається на плечі саме сучасного покоління політиків та дослідників, які ще могуть вплинути на цей процес з позитивним результатом для всього людства чи окремого суспільства.

2. Розходження теорії і практики

Розглядаючи питання тернистого шляху становлення теорії нового суспільства необхідно зазначити ще один важливий аспект. Він стосується того, що сьогодні, по-перше, часто реальні процеси відбуваються не за законами та прогнозами класиків теорії інформаційного суспільства; а по-друге, теоретичні розробки, нажаль, відстають від суспільної практики, тобто розвиваються не гармонійно, а кожна по собі.

Ці два процеси дуже тісно пов’язані між собою. Їх сутність полягає у тому, що фундаментальні наукові розробки дуже часто і в минулому, і в сучасну добу не враховуються, а суспільні трансформації відбуваються хаотично, без урахування вже досягнутого, науково обґрунтованого та т.ін. Теж саме відбувається і з самим науковим знанням. Наука, яка покликана в новому суспільстві стати домінуючою, з огляду на вищезазначене, залишається тільки описовою і тільки щодо фактів, що вже сталися. Практика, нажаль, не керується наукою, як це повинно бути за визначенням, а визначається якимось кон’юнктурними обставинами чи власними інтересами правлячих еліт.

Звідси й з’являється підхід, за яким “світ прогресуючими темпами уходить з “магістрального шляху соціального прогресу” і переходить на тупикову гілку”[39]. Сутність цього процесу полягає у наступному: “постіндустріальні технології, домінування творчої діяльності, нових “ресурсів”, мотивів та цінностей – все це виявлення “занепаду” доби домінування матеріального виробництва, суспільної економічної формації”[40]. Ця доба об’єктивно поступово відходить у минуле, але майбутнє ще визначається старими схемами, теоріями, підходами чи методами. Більше того, особливо це проявляється у транзитних суспільствах, де ні еліта, ні сам народ не знають, що вони будують. Намагання зрозуміти трансформації, що відбуваються призводять до заперечення науки як такої й ведуть до зайняття пасивних суспільних позицій. Звідси й криза в суспільстві, й криза в науці, які ще намагаються щось зробити, але все тими ж старими методами та стилем мислення.

В розвинутому світі, елітні прошарки суспільства вже зрозуміли це і використовують найновіші наукові досягнення й розробки для маніпуляції над людьми, народами та, навіть, окремими країнами. Ці прошарки вже досягли високого матеріального забезпечення та монополізують знання, про що ми горили вище, у своїх власних інтересах. Це стає основою того, що теорія інформаційного суспільства, яка направлена саме на окрему людину, незалежно від її походження, матеріального становища та ін., навпаки, “потурає привілейованій меншості сильних, яка почала відкрито тяготитися спадщиною демократичної епохи” і більше того “ідеологія глобального відкритого суспільства у нинішній соціал-дарвіністській версії відверто протистоїть загальнолюдським цінностям моралі і культури”[41]. Тобто цією теорією вже користуються для придання легального статусу та виправдання дій цієї привілейованої меншості.

Це той процес, на який дійсно треба звернути пильну увагу, щоб досягти якихось дійсно позитивних змін для всього людства, щоб вона не стала інструментом нового світового поневолення елітою “золотого мільярда” інших країн чи народів. Щоб цього не сталося ми не повинні дивитися на нові технології “як на швидке рішення застарілих проблем демократії індустріальної доби, а скоріше, це зародиш більш фундаментальних змін у відносинах, які, якщо ми цього захочемо, можуть призвести до справжньої демократії”[42], майбутнє якої відтепер дійсно лежить в наших руках.

V. ПЕРСПЕКТИВИ ЗАСТОСУВАННЯ ІНФОРМАЦІОНАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ

Безперечно, що як і будь-яка достатньо прогресивна суспільна теорія, що претендує на статус стратегічної, інформаційне суспільство зіштовхується з різноманітними проблемами та труднощами. В той же час ця теорія має величезний потенціал для вирішення як старих проблем, так і для створення підґрунтя розвитку цивілізованого гуманістичного суспільства майбутнього. На цьому шляху вже робиться багато кроків як на глобальному, так і на локальних (окремої країни чи спільноти) рівнях, висвітленню чого і присвячений даний розділ.

1. Міжнародна співпраця

Теорія інформаційного суспільства вже заявила про себе на міжнародній арені, про що свідчить достатньо високий інтерес до неї з боку різних країн та міжнародних організацій, проводяться конференції, симпозіуми, наради, створюються комісії для розвитку інформаційного середовища, проводяться в життя багато інших заходів та ініціатив.

Європейське співтовариство з 1994 року поставило задачу побудови інформаційного суспільства до числа найбільш пріоритетних. Досягнуті значні успіхи у реалізації Плану дій[43], що визначив стратегію руху Європи до інформаційного суспільства:

v успішно розпочата лібералізація телекомунікаційного сектора;

v початі зусилля для забезпечення соціальної орієнтації інформаційного суспільства, підтримки регіональних ініціатив для досягнення погодженого розвитку;

v сформульований план дій в сфері освіти;

v відбувається підтримка європейської індустрії виробництва змісту інформації, що, як очікується, створить додатково близько 1 млн. робочих місць протягом наступних 10 років;

v успішно втілено програми наукових інформаційних розробок;

v Європейська Комісія стала важливим інструментом вироблення загальних правил, що необхідні для переходу до глобального інформаційного суспільства.

З урахуванням вже досягнутого перед європейськими країнами таким чином ставляться нові задачі:

1. Поліпшити умови для бізнесу за допомогою ефективної і погодженої лібералізації телекомунікацій, створити необхідні умови для впровадження електронної торгівлі.

2. <